Козацько-шляхетський рід Ковалевських походить від Семена Ковалевського з XVII ст. Його син Василь (1682) був полковим обозним. Ця родина дала Росії ряд культурних діячів.

ЄВГРАФ КОВАЛЕВСЬКИЙ (1790-1867) – попечитель московської шкільної округи, чиновник високого рангу в гірничому департаменті, досліджував поклади вугілля в Донбасі. Як міністр освіти провадив ліберальну політику, на перше місце ставив турботи про народні школи. Член Державної Ради. Бувши міністром, дав дозвіл на видання «Кобзаря» Т.Шевченка.

МИХАЙЛО ЄВГРАФОВИЧ КОВАЛЕВСЬКИЙ (1830-1884) – член Сенату, член Державної Ради, особливо заслужений в галузі судочинства, «глибоко розумів судові справи», допомагав проводити прогресивні реформи. Обер-прокурор кримінального касаційного департаменту Сенату.

ПАВЛО КОВАЛЕВСЬКИЙ (1850-?) – професор психіатрії, ректор Варшавського університету. Автор безлічі статей і брошур з проблем психіатрії. Редактор і видавець «архіву психіатрії і судової психопатології», автор двотомного курсу психіатрії, що виходив кілька разів.

ІГОР (ЄГОР) КОВАЛЕВСЬКИЙ (1811-1868) – український мандрівник та вчений, дипломат на російській службі. Народився на Харківщині. За освітою гірничий інженер. 1838 на запрошення Петра Негоша шукав поклади золота у Чорногорії. На запрошення єгипетського віце-короля Мехмета-Алі провів геологічні дослідження в північній Африці, визначив джерела Білого Нілу, склав детальний опис Абісинії (1844), збагатив географічні знання про Монголію та Китай. За його посередництвом  укладено «Кульджинський трактат» (1851) та Айгунський договір (1858), які відкрили Росії шлях для регулярної торгівлі з Китаєм. Керівник азійського департаменту, член Ради міністерства закордонних справ, генерал-лейтенант. Основоположник Товариства допомоги потребуючим («нуждающимся») письменникам і вченим та його незмінний голова.

Основні наукові праці:

«Подорож у Внутрішню Африку», «Подорож у Китай», нариси з історії дипломатії.

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕВСЬКИЙ (1840-1901) – брат В.Ковалевського, здобув освіту в Гейдельберзі і Лейдені, професор зоології в кількох університетах, проректор Петербурзького університету. Член Імператорської Академії наук (1890), почесний член багатьох наукових товариств за кордоном. Автор великої кількості наукових праць відносно розвитку ембріології та порівняльної фізіології.

ВОЛОДИМИР КОВАЛЕВСЬКИЙ (1843-1883) – брат О.Ковалевського, в Лондоні вивчав юридичні науки, потім захопився палеонтологією. Послідовник і пропагандист вчення Ч.Дарвіна. За низку наукових праць дістав докторат Ієнського університету. «Залишив тривкий (значний) слід у науці палеонтології» (Брокгауз-Єфрон).

МАКСИМ КОВАЛЕВСЬКИЙ (1851-1916) – український та російський вчений світової слави. Родом з Харківщини, освіту здобув у Харкові, продовжував у Берліні, Парижі, Лондоні. Видатний юрист, історик, соціолог. Член Імперської Академії наук (1914). Талановитий промовець, громадсько-політичний діяч, член Державної Ради з вибору наукових організацій (1907), член Державної Думи (1906, лідер ліберального руху). Десять років був професором Московського університету. Усунений (1887) за політичні погляди, дістав запрошення читати лекції в університетах Стокгольма й Оксфорда, поті – до Брюсселя, Чикаго, Сан-Франциско. У 1901 в Парижі заснував Російську вищу школу суспільних наук (там Грушевський читав лекції з історії України).  З 1905 до 1916 – професор Петербурзького університету. Видавав журнал «Вестник Европы» (1909-1916). Член Київської Громади. Був головним редактором першого систематичного енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» у 2 томах.

М.Ковалевський написав ряд капітальних праць з історії соціальних установ і суспільно-економічних відносин. Деякі з них мають епохальне значення для дослідів політичного, соціально-економічного, державного устрою Російської імперії (Брокгауз-Єфрон). Оригінальні творчі ідеї, які викладав у своїх книгах, звертали на себе увагу багатьох визначних учених світу. Маркс і Енгельс цінили його праці (Українська Радянська Енциклопедія). Ленін називав «реакціонером». У галузі соціології Максим Ковалевський – одне з блискучих імен світової науки. «Його науково-літературна діяльність – явище, якому подібних небагато знайдеться в сучасній літературі Заходу» (Брокгауз-Єфрон).

Основні наукові праці:

«Соціологія» у 2 томах, «Походження сучасної демократії» у 4 томах

СОФІЯ КОВАЛЕВСЬКА (1850-1891) – «російський математик» (Українська Радянська Енциклопедія), дружина В.Ковалевського, донька генерала В.Корвін-Круковського, що походив з козацького роду (Іван Корвін-Круковський – військовий товариш Стародубського полку). У Гейдельберзі два роки слухала лекції математики. У Берліні, куди переїхала за чоловіком, не мала права бути (як жінка) на університетських лекціях. Але знаменитий математик Вайєрштрасс зацікавився її здібностями й поза університетом керував її математичною освітою. Університет у Геттінгені надав їй «за відсутності, заочно» (in absentia) доктора філософії за дисертацію з диференціальних рівнянь. Після смерті чоловіка виїхала з донькою до Стокгольма. Дістала кафедру математики (1884), перший рік читала лекції німецькою мовою, наступного року – шведською. Автор математичних праць і літературних творів шведською мовою. Дістала (1888) премію Паризької Академії, що  привернуло до неї увагу всього світу. Наступного року – премія Стокгольмської Академії. Перша жінка – член-кореспондент Петербурзької Академії (1889). «Досягла вершин математичної науки». Померла внаслідок запалення легенів.

Літературні твори: 

Повість «Нігілістка» (1892), «Спогади про дитинство» (1889,1893).

Tags: Українці в Москальщині

Зовсім незвичне явище для російської спільноти – всебічно обдаровані українські родини з кількох поколінь, які працювали і одній або різних наукових чи суспільних царинах.

Родина українських селян Кістяковських з Чернігівщини дала російській науці кількох великих учених.

ОЛЕКСАНДР КІСТЯКОВСЬКИЙ (1833-1885) – визначний юрист у галузі кримінального права, на 31-му році життя став професором Київського університету (1864). Співзасновник «Киевского юридического общества», співробітник першого українського журналу «Основа». Через сім років виїхав за кордон знайомитись з методами навчання юридичних знань (1903). Перебував в університетах Відня, Гайдельберга, Берліна, Неаполя, Рима. Найважливіші його праці стосуються кримінального права. Міжнародного розголосу набула його книга “Дослідження про смертну кару” (1867). Головний його твір – “Елементарний підручник загального кримінального права” – “блискуча і грандіозна програма вивчення кримінального права взагалі, має велике значення в історії права” (Брокгауз-Єфрон). Досліджував українське звичаєве право, судовий устрій гетьманщини, видав і дослідив збірник законів «Права, по которым судится Малороссийский народ» (1879). Активно підтримував боротьбу за реформу судочинства в Російській імперії. За його наполяганням 1864 року було запроваджено установу присяжних заседателів. Цікавився цими справами навіть на смертній постелі. Коли його відвідав приятель В.Антонович, умираючий професор наказав розповісти, як діють присяжні суди. Вислухавши розповідь, підвівся й урочисто заявив: “Інститут присяжних – свята справа для нашої батьківщини”, впав на подушку та замовк назавжди. Мав трьох синів – усі видатні вчені.

ВОЛОДИМИР КІСТЯКОВСЬКИЙ (1865-1952) – син О.Кістяковського, дійсний член Академії наук України (1919) та Академії наук СРСР (1929), 31 рік був професором Петербурзького Політехнічного інституту (1903-1934). Має особливі заслуги в організації фізико-хімічних наукових дослідів у Ленінграді. Короткий час працював у Києві (1918). “Виконав великі дослідження з електрохімії магнію, хрому, заліза, алюмінію та інших металів” (Українська Радянська Енциклопедія). Двічі нагородженй орденом Леніна. Залишив майже 150 наукових праць.

БОГДАН КІСТЯКОВСЬКИЙ (1868-1920) – син О.Кістяковського, правник, соціолог і філософ (кантіанець). Професор Ярославського ліцею і Київського університету (1917), один із засновників і дійсний член Всеукраїнської Академії наук (1918), доктор Страсбурзького університету. Наукові праці присвячені теорії права та соціології. Співпрацював з І.Франком і М.Павликом. Писав на політичні теми в російських журналах «Освобождение» (під псевдонімом «Хатченко») та «Русская мысль» (під псевдонімом «Украинец»): обороняв правопорядок і демократичні принципи, обстоював конечність конституції, критикував «убожество правової свідомості» російської інтелігенції. За свідченням Дорошенка, завзятий драгоманівець. Редагував твори М.Драгоманова, написавши вступ до них. За гетьманської держави (1918) член юридичної комісії для громадянства.

ІГОР КІСТЯКОВСЬКИЙ (1876-1941) – син О.Кістяковського, юрист цивільного права, професор Київського та Московського університетів. До 1903 в Україні, у Москві дуже популярний адвокат. В уряді гетьмана Скоропадського міністр внутрішніх справ (проводив українізацію державного апарату).  З 1919 в Стамбулі та Парижі. В еміграції – прихильник монархічної російської еміграції.

Основні наукові праці:

«Долговая ответственность наследника в римском праве» (1900), «Понятие о субъекте права» (1903) та інші. 

ЮРІЙ КІСТЯКОВСЬКИЙ (1900-1982) –  син Б.Кістяковського, народився в Києві, з 1918 навчався в Берліні, з 1926 – у США. Фізико-хімік, професор Гарвардського університету (1930), член Американської Академії наук (1933). Член Американського комітету національної оборони (1940-1944), керівник відділу вибухових речовин атомної лабораторії Лос-Аламос (1944-1945). За часів Ейзенхауера – президентський радник з питань науки і технологій (1957-1961). Автор більше 150 наукових праць з різних галузей фізико-хімії, переважно з кінетики реакцій у газовій фазі, структури полі атомних молекул, з термохімії органічних сполук, вивчення детонаційних хвиль та ін.

Для прикладу – в «расєйській» інтерпретації з Енциклопедії Кирила та Мефодія (2000):

Кистяковский (Kistiakowsky) Георгий Богданович (1900-1982) – американский физикохимик, один их организаторов американской науки, специальный советник по науке и технике президента Эйзенхауэра в 1959-1961. Родился в России, с 1926 – в США. Труды по фотохимии, химической кинетике, молекулярной спектроскопии, термодинамике органических соединений. Участник создания американской ядерной бомбы.   

Tags: Українці в Москальщині

А це взагалі безпрецедентне явище – вірне й щире служіння колись обраній державі цілими сімейними кланами.

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945) – онук М.Гулака (один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства), основоположник геохімії та біогеохімії. Член Академії наук (хронологічно – російської з 1912, української з 1918, чехословацької, французької). Перший президент Всеукраїнської Академії наук (1919), член Наукового товариств імені Шевченка, засновник першої наукової бібліотеки в Україні (зараз ЦНБ НАНУ), член Українського наукового товариства, Товариства дослідників науки при Харківському університеті. Народжений у Петербурзі в сім’ї профессора Івана Вернадського родом з Києва. Належав до співзасновників ВУАН, але це тільки епізод в його науковій праці. Все своє творче життя віддав російській науці. На 27-му році став доцентом, потім професором мінералогії Московського університету. У складі російської Академії очолив ряд наукових установ. Особливо заслужений в організації російських наукових кадрів. «Збагатив науку глибокими ідеями, що стали основою нових провідних напрямків у сучасні мінералогії, геології, гідрогеології, висунув наукові проблеми великого практичного значення» (Українська Радянська Енциклопедія).

В.Вернадський був захисником академічних свобод, принципів демократії, справедливого розв’язання  національного питання в Україні («Українське питання і російська громадськість»).

ІВАН ВЕРНАДСЬКИЙ (1821-1884) – батько В.Вернадського, одружений з Наталею Старицькою з Полтави, онук українського священика Івана Вернадського з Чернігова. Учений-економіст (1846-1854), прихильник манчестерської школи, розпочав наукову кар’єру в Києві, професор політичної економії в  Московському університеті. Склав перший у Росії підручник історії політекономії. Ворог кріпацького ладу, обстоював економічний лібералізм. 

ГЕОРГІЙ ВЕРНАДСЬКИЙ (1887-1973) – син В.Вернадського, «патріарх російських істориків». Учень Ключевського (1841-1911) і Платонова (1860-1933). Від 1927 року в Йєльському університеті (США). Автор або редактор 25 праць, серед яких монументальна п’ятитомна «A History of Russia» до 1600 року, написана в дусі російської великодержавної історіографії; монографія про Б.Хмельницького; однотомник «History of Russia», багато разів переведений впродовж наступних 40 років та інші.

У передмові до однотомної «А History of Ukraine» (1941) Г.Вернадський писав: «Незалежно від того, що принесе майбутній розвиток, сильна рішучість, яку продемонстрував український народ у багатовіковій боротьбі за свою єдність, свою свободу, свою культуру, засвідчує величезну живучість своєї нації».

Tags: Українці в Москальщині

Про український внесок до розбудови російської медицинської науки:

«За нашими матеріалами українські автори виконали у XVIII ст. 322 наукові праці, не враховуючи 72 докторських дисертації» (Василь Плющ. Нариси з історії української медичної науки та освіти. – Мюнхен, 1970. – С.137)

У нашій темі тільки декілька імен –

ДАНИЛО САМОЙЛОВИЧ (справжнє прізвище Сушинський, 1745-1805), з родини священика на Чернігівщині. Основоположник епідеміології в Росії. Ставши лікарем, у 1771 році в Москві став свідком епідемії чуми. Виявив себе як талановитий організатор і дослідник. Написав ряд ґрунтовних працю про чуму, які докорінно змінили уявлення про цю пошесть. Розробляв питання організації медичної освіти в Росії. Здобув загальне визнання медичного світу Європи. Член одинадцяти закордонних академій наук.

ПЕТРО ЗАГОРСЬКИЙ (1764-1846) – «перший анатом у Росії з не чужинців» (Професор О.Пучківський. Три фундатори російської медицини // Україна. – Київ,1924. – Кн.4. – С.27). Походив з бідної родини священика у Новгород-Сіверську. Чернігівський лікар Омелянович помітив його надзвичайну талановитість і «палке бажання» вчитись. За його сприяння Загорський вступив до медичної школи при Петербурзькому генеральному шпиталі і за три роки був вже ординатором у лікарні і вчителем анатомії. Але він бажав стати науковцем. На 33-му році житті був призначений ад’юнктом анатомії в Московській  медико-хірургічній школі, через рік перейшов на таку ж посаду до Петербурзької медико-хірургічної школи. У 1799 році очолив кафедру Петербурзької медико-хірургічної академії і обіймав цю посаду 34 роки. Одночасно був членом Петербурзької академії наук.

Історик російської медицини Матвій Мудров відзначає, що серед своїх сучасників П.Загорський мав «надзвичайне пошану». Був дуже добрим учителем і лектором, тому його аудиторій була завжди повна. Він знав анатомію «як отче наш». За довгий час своєї педагогічної праці виховав кілька тисяч лікарів і низку видатних анатомів, що очолювали відповідні кафедри в університетах. «Наукова діяльність Загорського, як лікаря-письменника, також надзвичайно видатна і різноманітна» (О.Пучківський). «Загорського вважають одним з найвидатніших учених кінця XVIII-го та початку XIX століття» (В.Плющ). З понад ста його наукових праць більшість – це праці з анатомії. Українська радянська енциклопедія каже про нього так: «Загорський – основоположник російської анатомічної школи, автор першого російського оригінального посібника з анатомії людини». Його 50-річний ювілей наукової  творчості був святом російської науки. Зібрано фонди на утворення премії його імені за найкращу наукову працю з анатомії. На його честь було випущено золоту медаль з його портретом.

ІЛЛЯ БУЯЛЬСЬКИЙ (1789-1866), учень Загорського. Його дід – козацький осавула, батько – священик. Почесний член Медичної Ради російського уряду. Його медичний атлас (видний у Берліні) «поставив його ім’я в ряд найвизначніших хірургів світу». Його анатомо-хірургічні таблиці з російським та латинським текстом були видані за рахунок царської канцелярії. За це Медичне товариство у Відні обрало його своїм членом. Лікарське знання Буяльського здобуло йому пошану найславніших хірургів світу. «Буяльський ділом довів, що медична наука в Росії може розвиватись самостійно, без опіки чужинців» «(Русский биографический словарь).

Tags: Українці в Москальщині

ВІКТОР БУНЯКОВСЬКИЙ (1804-1889), подолянин з Вінниччини, син офіцера. Академік Петербурзької Академії Наук (1830). Упродовж 25 років був віце-президентом Імператорської Академії Наук (1864-1889). Майже 40 років навчав математики й механіки в цивільних і військових закладах Петербурга. Залишив понад 100 наукових праць з різних ділянок математики. Буняковський першим у Росії склав підручник з теорії ймовірності. Його «Лексикон математики» став основою створення російської математичної термінології. Разом з М.Остроградським зробив усе, щоб піднести науковий рівень математики при викладанні у вищій школі. Був почесним членом усіх російських університетів. Праці з геометрії, математичного аналізу, інтегрального числення, теорії нерівностей, теорії чисел, теорії ймовірності, демографії (статистики населення).

МИХАЙЛО ОСТРОГРАДСЬКИЙ (1801-1861), член Імператорської Академії Наук у  віці 29 років. Народився в Кобеляцькому повіті (Полтавщина), освіту дістав у Сорбонні, учень Лапласа й Ампера. Потім був викладачем математики в паризькій Колегії Анрі IV (Париж). Професор математики в різних вищих школах Петербурга. Читав курс механіки великому князю Костянтину. За лекції з математики офіцера Морського кадетського корпусу нагороджений орденом святого Володимира. За наукові заслуги нагороджений іншими орденами та почесним членством університетів Московського, Петербурзького, Київського, Казанського, був обраний до іноземних академій – американської та італійської. Його основні праці з математичного аналізу, математичної фізики, математичної механіки. Остроградський – один із засновників петербурзької математичної школи, виховав ряд видатних російських математиків. Після повернення з Парижу постійно перебував під наглядом поліції, зазнав переслідувань: незважаючи на три блискуче складені іспити не одержав російського диплому, а виданий французький диплом було конфісковано. Приятелював з Т.Шевченком (є згадки у повісті «Художник»). Останні роки провів в Україні.

МИКОЛА ЛОБАЧЕВСЬКИЙ (1792-1856) – «великий російський математик, творець неевклідової геометрії» (Українська радянська енциклопедія), «піонер модерних геометрій, які займаються простором, іншим від простору евклідового» (Британська Енциклопедія). Народжений у Нижньому Новгороді, син дрібного чиновника-землеміра. Належав до передової молоді свого часу, тієї молоді, на думках якої і почуттях відбився підйом, викликаний французькою революцією (Большая советская энциклопедия). Лобачевский з великим запалом узявся здобувати освіту за умов суворого поліційного режиму. Тільки завдяки наполегливим заходам професорів-чужинців, які завбачили у Лобачевскому особливі математичні здібності, його не віддали в солдати. «Копернік геометрії» (за словами англійського математика Сільвестера) Лобачевский започаткував новий етап у геометрії, яку до нього вважали завершеною наукою. Він довів, що простір у всій різноманітності його властивостей «не може бути вичерпаний евклідовою геометрією» (Українська радянська енциклопедія). Відкриття Лобачевского має значення й для філософії. «Він дав поштовх для побудови геометричних систем, що мають справу з просторами цілковито відмінними від звичайного простору; і цим указав на можливість логічного думання, яке має своїми об’єктами речі, що є поза часом і поза нашим звичайним простором» (Брокгауз-Ефрон). «Коли сумніваються, чи в стані російська філософія сплатити борг Заходові та зі свого боку виявити вплив на розвиток філософії, то хай нагадають собі Лобачевского» (А.Введенский, Философические очерки, 1901). Основний твір Лобачевского про нову геометрію (доповідь 1826 року «Сжатое изложение основ геометрии со строгим доказательством теоремы о параллельных» із передмовою 1835 року) тільки в 30-й роки XIX ст. вийшов німецькою, французькою, італійською, англійською, японською, сербською мовами. Йому належать також твори з алгебри, математичного аналізу, теорії ймовірностей, механіки, фізики, астрономії. Упродовж 19 років був ректором Казанського університету (1827-1846), з яким пов’язане все життя вченого. Завдяки його зусиллям було створено велику наукову бібліотеку, побудовано нові корпуси, організовано астрономічну обсерваторію і фізичний кабінет, почали виходити «Наукові записки Казанського університету». АЛЕ після 1846 року міністерство просвіти не задовольнило клопотання вченої ради про залишення Лобачевського на посаді ректора і навіть на кафедрі математики.

«Лобачевский мав підстави робити заходи за статус дворянина…, бо можна підтвердити, що рід Лобачевских має давнє дворянське походження, представники якого…під кінець XVIII ст. втратили свої маєтки, зубожіли і попали у стан різночинців. Про це свідчать емблеми гербу, наданого Лобачевському 1838 року, під час затвердження його у дворянстві. Відомий знавець геральдики, професор В.К.Лукомський просто вказує: ці емблеми говорять за те, що рід Лобачевских походив із Волинської губернії і належав до старовинної шляхти» (Л.Б.Модзалевский. Материалы к биографии Н.М.Лобачевского // Труды Комиссии по истории Академии наук СССР. – Москва-Ленинград, 1948. – С.15)   

Tags: Українці в Москальщині

АНДРІЙ ПОДОЛИНСЬКИЙ (1806-1886) – поет-романтик і автор повістей з київської дворянської родини. Частина творів заснована на матеріалах українського фольклору. Бєлінський вважав, що Подолинський пішов не по своїй дорозі – «залишився епігоном романтизму».

Основні літературні твори:

поеми «Дів і Пері» (1827), «Смерть Пері» (1837), збірник «Повісті та дрібні вірші» (1837).

МИКОЛА ЩЕРБИНА (1821-1869) родом з кубанських козаків. Через брак коштів університет у Харкові не закінчив і став мандрівним учителем в Україні. У віці 10 років прочитав «Іліаду» в оригіналі. Писав поезії, епіграми, сатиричні вірші на самодержавство (переклади Павла Грабовського на українську мову). Журнал «Современник» відзначав: «Ми сміливо зараховуємо Миколу Щербину до ряду видатних російських поетів і даємо йому одне з перших місць між тими, які пишуть у наш час» (1850). Оригінальність антологічної творчості М.Щербини поєднана із значною поетичною майстерністю, яка може представляти інтерес і для сучасного читача.

Основні літературні твори:

Збірник «Грецькі вірші» (1850)

ГРИГОРІЙ ДАНИЛЕВСЬКИЙ (1829-1860) родом з Данилівки (Харківщина), де народився в родині українських поміщиків. За симпатії до гуртка демократів-соціалістів Петрашевського відбув три місяці ув’язнення. Робив блискучу кар’єру в департаменті народної освіти, але кинув службу і на 30-му році життя повернувся в Україну. Як член Харківського комітету для поліпшення долі кріпацьких селян їздив по селах і вивчав сільський побут. Його повісті з селянського життя мали успіх у демократичних колах. Він співчував долі селян, бо «воля» не принесла їм «ні землі, ні свободи». Поступово перейшов на історичні романи, які користувалися значною популярністю.

Основні літературні твори:

Романи «Мирович» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Спалена Москва» (1886), «Втікачі у Новоросії», «Воля», збірник «Українська старовина» про Г.Сковороду, В.Каразина, Г.Квітку-Основ’яненка, історію освіти на Слобожанщині.   

СЕРГІЙ КРАВЧИНСЬКИЙ-Степняк (1851-1895) – син військового лікаря з Полтавщини, творець російської революційної літератури. Був одним з ініціаторів «хождения в народ», брав участь у повстанні сербів проти турецького поневолення і в бунті італійських анархістів. Співзасновник революційної організації «Земля і воля». Кравчинський має особливі заслуги в організації революційної преси. Одержав світову відомість за успішний замах на шефа жандармів Мезенцева (1878), змушений був емігрувати за кордон. У Лондоні заснував «Фонд вільної російської революційної преси» (1891). До його приятелів належав Бернард Шоу. Він став прообразом революціонера в романі Етель-Ліліан Войнич «Овід». Головний твір Кравчинського «Підземна Росія» вийшов італійською (1882), російською (1893), українською мовою у Львові (1901).

Інші публіцистичні та літературні твори:

«Казка про копійку» (1874), «Казка про Мудріцу Наумівну» (1875), «Смерть за смерть!» (1878), роман «Кар’єра нігіліста» (1889 англійською мовою, 1898 російський варіант «Андрій Кожухов»), статті «Росія під владою царів» (1885, російською 1964), «Російська грозова туча» (1886, російською 1968), «Російське селянство» (1888, російською 1968)

ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО (1853-1921) – «видатний російський письменник, народжений у Житомирі в родині повітового суді, родом українець» (Українська Радянська Енциклопедія). Багато разів репресований, «тюрми, етапи, заслання швидко стали для нього своєрідними університетами». Заробляв собі на життя приватним лекціями, кресленням, коректурою, перекладами французьких романів. Почесний академік Петербурзької Академії Наук (1900-1902), редактор журналу «Русское богатство» (1895-1918).

 У другій половині 80-х років XIX ст. сформувалась думка про Короленка як визначного представника критичного реалізму в російській літературі (Hauesler E. Vladimir Korolenko. – Konigsberg, 1930). «Уся творчість Короленка пройнята глибоким гуманізмом» (УРЕ). «Серед російських культурних людей я не зустрічав іншої людини з такою жадобою правди-справедливості, людини, яка так проникливо відчувала б потребу втілити цю правду в життя… Цілісність його особи й висока моральна культура викликали до нього глибоку пошану сучасників. А мені особисто цей великий і гарний письменник сказав багато про російський народ такого чого перед ним ніхто не зумів сказати…Короленко – ідеальний образ письменника» (Максим Горький). Короленко свідомо вибрав російську літературу за царину своєї діяльності, а проте в укладі своєї психіки залишався українцем. Перекладав Шевченка на російську мову, виступав проти російського шовінізму (стаття «Котляревський і Мазепа»). Пише швейцарський літератор Бруно Гетц: «Його українське походження, його українська душа і світосприймання, особливий колір його меланхолії український, український його глибокий, а проте грайливий гумор…Провів він свої життя в довкіллі великоруської інтелігенції, яка визнавала його тільки із застереженнями. Для неї він був занадто гармонійний, замало фанатичний, замало проблемний, занадто миролюбний і світорадісний» (Wladimir Korolenko. Der Wald rauscht. – Zurich, 1954).     

Основні літературні твори:

Повісті «Сон Макара» (1883), «Сліпий музикант» (1886), «Без язика» (1895), «Павловські нариси» (1890), «Річка грає» (1891), публіцистичні статі «У голодний рік», «Сорочинська трагедія», «Справа Бейліса», «Землі, землі!» автобіографічна повість «Історія мого сучасника» (після смерті 1922), листи проти революційного терору до А.Луначарського (після смерті 1922)

Tags: Українці в Москальщині

Українці в російській літературі – це тема окремої навіть не статті, а монографії, бо громадська думка повинна знати, що тут не один тільки Гоголь, а ціла плеяда.

ІПОЛІТ БОГДАНОВИЧ (1744-1803) – син українського дворянина з Чернігівщини, писав поезії та поеми, які неодноразово перевидавались. Перекладав Вольтера, Гельвеція та інших. Свого часу був відомий як автор ліричної комедії «Радість Душеньки» (1778, 1783), про яку В.Бєлінський писав: «Чудовий твір; як факт історії російської літератури, вона була кроком уперед і для мови, і для літератури, і для літературної освіти нашого суспільства».

ВАСИЛЬ КАПНІСТ (1758-1833) з козацького старшинського роду, вихований в українському дусі під впливом своєї матінки Софії Дунин-Борковської. Директор училищ і генеральний суддя Полтавської губернії, предводитель дворянства Миргородського повіту Київської губернії і всієї Полтавської губернії. 1787 року з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні, в 1791 вів переговори з пруським урядом про можливість надання допомоги  українському рухові за відродження державності. В літературі відомий своїми поезіями (зокрема, «Ода на рабство», написана 1783, а видана тільки 1803) і сатиричною комедією «Ябеда» (1798). Перекладач на російську мову «Слова о полку Ігоревім» (в коментарі підкреслив українське походження і українські особливості твору). Іван Франко писав про нього: «Українець Капніст у своїй «Ябеді» дав перший в Росії приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя».

«Сучасники високо цінили глибокий душевний сентимент і незбагненну привабливу тугу Капніста за лірикою, благородну любов чесноти і святу ненависть пороку» (Русские писатели. Библиографический словарь. – Москва, 1971). Бєлінський писав, що Капніст – історично важливе явище в російській літературі. Він залишив помітний слід в історії російської літератури і сприяв розвитку і вдосконаленню поетичної мови.

ЯКИМ НАХИМОВ (1782-1833) – син харківського дворянина, який мав важливе значення у просвітницьких колах Харкова. Поет і сатирик. Зазнав ряд нещасть в родині, сам помер на 33-му році життя. Здобув популярність казкою «Моська і собака на припоні», яку високо оцінили «русскіє» солдати в листі до «Українського вісника».

МИКОЛА ГНІДИЧ (1784-1833) з козацького полтавського роду, перекладач Шіллера, Вольтера, Шекспіра, поет, громадський і театральний діяч. Член-кореспондент Петербурзької Академії Наук (1826). Виявляв жваве зацікавлення античною культурою, досконало знав старогрецьку  мову, 20 років працював над перекладом «Іліади» (вийшов 1829 року). Гоголь захоплювався перекладом і залюбки цитував його приятелям. Пушкін і Бєлінський також були в захваті. Пушкін писав: «З глибоким почуттям поваги і вдячності дивимось на поета, що посвятив найкращі роки свого життя, щоб виконати великий подвиг. Російська «Іліада» перед нами!» Бєлінський доповнював: «Збагнути дух, божеську простоту і пластичну красу старовинних греків – це було суджено на Русі поки що тільки одному Гнідичу».

ВАСИЛЬ НАРІЖНИЙ (1780-1825) з козацького роду на Полтавщині, повістяр, який в сатиричні й манері викривав зло кріпосницького суспільства. Один з перших російських письменників, що звернулися до української тематики. Повісті з українського життя («Бурсак», «Запорожець», «Два Івана», «Гаркуша») – «змальовують героїчне минуле України та її вільнолюбного народу». Демократичний зміст у творчості Наріжного вирізняв його твори на фоні літератури початку XIX ст. Заслуга його в тому, що він підготував перемогу критичного реалізму.

Tags: Українці в Москальщині

Видатні правники- юристи:

ВАСИЛЬ КУКОЛЬНИК (1765-1821) на заклик із Петербурга прибув туди 1803 року із Закарпаття разом з П.Лодієм. У Педагогічному інституті читав лекції з римського права. На бажання царя йому доручили освіту царських синів. Залишив кілька книжок: підручники римського і російського права. Його сини – один був російським письменником, другий – професором історії в університеті м.Вільно.

МИХАЙЛО БАЛУГЯНСЬКИЙ (1769-1847), народився на Закарпатті. Один з великих учених Петербурзького університету, професор, пізніше перший ректор цього університету (1819-1821). Приїхав до царської столиці вже як людина великої науки й культури. Здобув освіту в угорській академії в Будапешті. І там завдяки надзвичайній інтелігентності очолив кафедру політичних знань. Після вдосконалював свої знання у Віденському університеті. Як тільки прибув до Петербурга, його взяли на роботу в уряд, де він став найближчим співробітником канцлера Михайла Сперанського.

Записки Балугянського з різних ділянок державного права і фінансів були підґрунтям для імператорських законів і указів. У Петербурзі швидко заговорили про нього як про визначного професора, великого вченого і знавця політичних наук. Сучасники з вдячністю згадують його на посаді ректора. В університеті він запровадив стиль європейської академічної вченості. Як викладач «блистів широким усебічним знанням і захоплював слухачів».

МИХАЙЛО СПЕРАНСЬКИЙ (1772-1839)  у першу (ліберальну) добу правління царя Олександра Першого (1801-1825) його найближчий співробітник і фактичний керівник зовнішньої політики (з 1808). Створив для царя розгорнутий план державної реформи, який передбачав самоврядування, децентралізацію, відповідальність уряду перед Думою, виборність суддів. Ініціатор створення Державної ради (1810). Негайно створилась сильна опозиція консервативного дворянства проти плану Сперанського. На початку 1812 року він був усунений від влади. Відбув заслання (1812-1816), після чого знову покликаний на державну службу в якості генерал-губернатора Сибіру (1819-1821). За правління Миколи Першого (1825-1855) – член Верховного суду у справі декабристів. Підготував «Повне зібрання» (45 томів) і «Свод» (16 томів) законів Російської імперії.

Про походження Сперанського свідчить його колега з царської служби І.І.Дмитрієв: «Батько його священик Владимирської єпархії, але дід його, як він сам мені розповідав, був хорунжим у малоросійському козацькому війську. Родове його прізвище Грамматин» (И.Дмитриев. Взгляд на мою жизнь. – Москва, 1886. – С.196). Біограф М.Сперанського, барок Модест Корф, рішуче заперечує ім’я «Грамматин» (Гарматний? Гарматин?) у  родині  Сперанського, але не заперечує «малороссийского» походження.   

МИХАЙЛО ЧУБИНСЬКИЙ (1871-?), син відомого українського етнографа Павла Чубинського, з дворянського роду в Переяславському повіті (Київщина), професор університету, сенатор у кримінальному департаменті. Представник соціологічної школи в кримінології. Автор кількох творів із криміналістики. Активний співробітник журналу «Украинская жизнь». Міністр юстиції в уряді гетьмана П.Скоропадського. Після падіння гетьманського режиму перейшов до Денікіна. В еміграції – професор вищої школи в Югославії.

ВОЛОДИМИР ГРАБАР (1865-1956), народжений у Відні в родині закарпатських українців, юрист-історик, великий знавець міжнародного права, професор в університетах Дерпта (Тарту) і Москви. Автор понад 135 наукових праць з різних ділянок міжнародного права. Деякі з них («Римське право в історії міжнародно-правових знань», 1901) здобули світову популярність. Юридичний експерт радянської делегації на Лозаннській конференції (міжнародна угода щодо морських проток Босфор-Дарданели, 1923). Його брат Ігор Грабар – творець російського мистецтвознавства.

ОЛЕКСАНДР БОРОВИКОВСЬКИЙ (1844-1905), син українського письменника Левка Боровиковського, видатний спеціаліст цивільного права і процес, «славний своїми правничим творами». Настільною книгою кожного правника Росії стали його «Закони цивільні…» (12 видань до 1909  року) і «Звіт судді» (3 томи).

Tags: Українці в Москальщині

АНТІН АНТОНСЬКИЙ (1762-1848) родом з Чернігівщини. Вчений, педагог, літератор. Перший у Московському університеті читав російською мовою лекції з природознавства. Як запрошений викладач до різних навчальних закладів усюди дбав про підвищення рівня освіти. Директор Агрономічної школи в Москві. Багаторічний директор Благородного пансіону при університетах, в якому виховано багатьох відомих діячів російської культури та мистецтва. Професор і ректор Московського університету, член Петербурзької Академії Наук. Активно співпрацював з Товариством любителів російської словесності. Був дописувачем до багатьох російських журналів. Залишив багато наукових, педагогічних, літературних праць.

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ (1804-1873), народжений на Чернігівщині в сім’ї збіднілого дворянина з українського козацького роду, учений-енциклопедист (ботанік, етнограф, мовознавець, історик, філософ). У Московському університеті викладав ботаніку. Перший ректор Київського університету. Почесний член кількох університетів і багатьох наукових товариств. Незважаючи на великий авторитет у науковому світі, був обраний член-кореспондентом Петербурзької Академії Наук тільки в 1871 році, під кінець життя (царському уряду не до вподоби були його ліберальні погляди і незмінні проукраїнські симпатії). Його педагогічна і наукова діяльність сприяла популяризації природознавства серед студентів Московського університету. «Був одним з основоположників вітчизняної ботаніки та попередником Чарльза Дарвіна» (Українська радянська енциклопедія). Розробляв ряд важливих проблем з російської та української літератури, з історії, фольклору, мовознавства в більше ніж 50 наукових працях. Підготував до видання низку літературних пам’яток Київської Русі. Його фольклорні праці викликали зацікавленість українським фольклором у росіян, поляків, чехів. Максимович провадив мовознавчу дискусію з М.Погодіним, де обстоював «старобытность» української мови. «Максимовича природника й історика об’єднував Максимович-філософ» (О.Оглоблин). На жаль, величезний архів Максимовича досі не опублікований. 

Основні наукові праці:

«Про походження варягів-русів», «Про Петра Конашевича-Сагайдачного», «Спогади про Богдана Хмельницького», «Основи ботаніки», «Украинские народные песни», «Захист українських повістей М.Гоголя».

ЛЕВ МЕЧНИКОВ (1838-1888) – російський учений-географ з українського дворянського роду. З участь у революційному русі виключений з Харківського університету. Доброволець у легіоні Гарібальді, брав участь у визвольній боротьбі італійського народу. Приятелював з О.Герценом і співпрацював у журналі «Колокол». Професор в Токійському і Лозаннському університетах. Співробітник славетного французького географа Ж.Реклю в його виданні «Нова всесвітня географія».

ІЛЛЯ МЕЧНИКОВ (1845-1916), брат Лева Мечникова, видатний біолог, один з основоположників еволюційної ембріології, порівняльної патології та імунології. Народився в с.Панасівка теперішнього Куп’янського району на Харківщині. Професор зоології в Одеському університеті. Разом з М.Гамалієм заснував в Одесі першу в російській державі бактеріологічну станцію (1886), яка провела велику наукову працю. Залишив університет (1887) на знак протесту проти посилення там реакційного режиму (звільнений і змушений емігрувати за українофільську діяльність). На запрошення Луї Пастера переїхав до Парижа (1888), і в його інституті заснував лабораторію, якою керував до кінця життя. Почесний член Петербурзької Академії Наук (1902). Нагороджений (разом з П.Еріхом) у 1908 році Нобелівською премією. В Одесі співпрацював з одеським відділенням товариства «Громада».

МИХАЙЛО ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ (1865-1919), народжений на Харківщині у дворянській родині українсько-татарського походження. «Найвизначніший марксист після Маркса» (професор Шумахер у Берлінському університеті, 1930). З 1913 року професор Петербурзького політехнічного університету. Видатний російський економіст, автор ряду важливих праць з теоретичної економії, які користуються світовою славою (Большая Советская Энциклопедия). Один з визначних піонерів кооперативного руху. Представник «легального марксизму», вніс важливий внесок у розвиток економічної науки в Росії. Пізніше цілком відійшов від марксизму, намагаючись примирити марксизм з психологічною школою. Міністр фінансів в уряді Української Народної Республіки 1917-1918 років. Один з ініціаторів створення Всеукраїнської Академії Наук, голова відділу соціальних наук ВУАН (1918). «Розпочавши з пропаганди марксизму, в подальшому Туган-Барановський всю свою багату ерудицію й силу теоретичного аналізу присвячує критиці марксизму й обороні капіталізму під маскою соціальної теорії» (БСЭ). 

Основні наукові праці:

«Русская фабрика в прошлом и настоящем», «Теоретические основы марксизма», «Основы политической экономии».

Tags: Українці в Москальщині

ДМИТРО ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ (1853-1920) – почесний член Імператорської Академії Наук (1907), всебічно обдарований учений. Історик літератури, мовознавець, орієнталіст. Співредактор «Вестника Европы» (1913-1918). Підтримував тісні стосунки з одеським  відділенням товариства «Громада» (організації українською інтелігенції 2-ї половини XIX ст. для національно-культурної і громадсько-політичної діяльності, які таємно діяли в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та інших українських містах, видавали твори українських письменників і журнал «Основа» у 1861-1862; діячі – Антонович, Драгоманов, Т.Рильский, Лисенко, П.Чубинський, Вовк, Нечуй-Левицький та інші; були заборонені Емським указом 1876; поновили діяльність у 80-х роках XIX ст.) За кордоном товаришував з Драгомановим, який видав анонімно «Записки южнорусского социалиста» Овсянико-Куликовського у Женеві 1877 року. Овсянико-Куликовський був професором Одеського, Харківського, Казанського, Петербурзького університетів. Викладав санскрит, іранські мови та інші орієнталістські (сходознавчі) дисципліни. В літературознавстві репрезентував психологічний напрямок О.Потебні. На 50-і роковини смерті Т.Шевченка (1911) виступив на засіданні Петербурзької Академії Наук з доповіддю «Національні і загальнолюдські елементи в поезії Т.Шевченка» (Енциклопедія українознавства).

Основні наукові праці:

«Основи ведаїзму», «Мова та мистецтво», «Синтаксичні спостереження», «Синтаксис російської мови», «Історія російської інтелігенції».

ДМИТРО ПЕТРУШЕВСЬКИЙ (1863-1942) – визначний професор-медієвіст (середні віки), член Академії Наук СРСР (1929), професор Варшавського (1897-1906), Московського (1906-1911, 1917-1942) університетів. Як людина ліберальних поглядів, 1911 року протестував проти реакційного режиму в університеті і покинув його. Основні наукові праці з соціально-політичної історії західноєвропейського середньовіччя. Походив з Уманського повіту (Черкащина).

ОЛЕКСАНДР ЛАППО-ДАНИЛЕВСЬКИЙ (1863-1919) з українського дворянського роду на Катеринославщині. На 36-му році життя обраний членом Петербурзької Академії Наук (1899). Професор Петербурзького університету, автор понад 150 праць з російської історії, джерелознавства, дипломатії. 

АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ (1871-1942) – один із найбільших українських вчених, поліглот (знав 60 мов), орієнталіст і філолог, письменник. Більшість свого творчого життя провів у Москві (в тому числі 20 років був професором в Лазаревському інституті східних мов) і більшість наукових праць написав російською мовою. З 1918 року – в Києві. Співзасновник (з В.Вернадським) української Академії наук, її «неодмінний секретар» і голова історико-філологічного відділу до 1929 року, коли на вимогу влади змушений був покинути академію. Директор Інституту сходознавства імені О.Потебні в Києві (1921-1929). Кримський дав монументальні праці з семітології, історії та літератури арабів, історії ісламу, історії Туреччини, історії Персії та її письменства, численні посібники з арабської мови та близько 500 статей зі сходознавства для російських енциклопедій. Велику роботу Кримський провів для вивчення українського фольклору, старої і нової української літератури. Дав цінні праці з українського мовознавства («Українська граматика», «Нариси з історії української мови»). Бібліографія його творів нараховує ТИСЯЧУ позицій. Тільки монографій – 26 , в т.ч. «Історія мусульманства», «Історія арабів та арабської літератури», «Історія Персії та її письменства», «Історія Туреччини та її письменства» ( у 4-х томах). Значна частина – в рукописах. Один з найбільших злочинів московської та київської влади за всіх часів – відсутність повного зібрання творів А.Кримського. 

«У художній творчості був виразником ідеології української міської інтелігенції демократичного напрямку» (Українська радянська енциклопедія).

ІГОР ГРАБАР (1871-1960) – творець наукового мистецтвознавства в Росії. Походить з українського роду на Закарпатті, але народжений у Будапешті. Навчався в Петербурзькій Академії мистецтв і в Мюнхені (1896-1996).  Художник, історик мистецтва, музейний організатор, належить до найвизначніших постатей російського мистецтва на початку XX cт. (Большая советская энциклопедия). Ігор Грабар виявив великі здібності дослідника мистецтва і організатора наукової діяльності. З 1913 до 1925 року був попечителем, потім директором Третьяковської галереї. Його реформа цієї галереї (1913-1914) була найважливішою подією російського музейництва. Він відіграв важливу роль у поширенні наукових принципів мистецтвознавства в Росії. За його ініціативою та під його керівництвом створено першу наукову «Історію російського мистецтва». Йому завдячують за відкриття і дослідження «древнерусского искусства», зокрема ікон XI-XIV ст. Навколо нього згуртувалася значна кількість молодих істориків мистецтва (БСЭ).

Tags: Українці в Москальщині